Частная медицина и реформа здравоохранения Украины

[Александр Бабушкин]

ЗІНОВІЙ МИТНИК:
НА ОБ­СЛУ­ГО­ВУ­ВА­ННІ СИ­СТЕ­МИ ОХОРОНИ ЗДО­РОВ’Я НА­ЛІ­ЧУ­ЄТЬ­СЯ... 58 МЛН НА­СЕ­ЛЕ­ННЯ

На посаду міністра охорони здоров’я було чимало претендентів, а призначили, як відомо, Зіновія Митника. Для багатьох зацікавлених це було, м’яко кажучи, справжньою несподіванкою.

На перший погляд — кандидатура цілком підходяща. З.Митник, випускник Львівського медичного інституту, розпочав кар’єру у невеличкій лікарні гірського села в Коломийському районі на Івано-Франківщині, де помітили його ретельність і перевели до райлікарні. Згодом працював головним лікарем районної інфекційної лікарні: робота складна, але хто витримує, той набуває справді неоціненного досвіду. Він знадобився Зіновію Миколайовичу, коли його призначили головним лікарем Івано-Франківської обласної клінічної лікарні, а згодом — головним лікарем відомої на всю Україну лікарні, яку в народі називають «Феофанія». Має також досвід роботи у владних структурах — свого часу був головою Івано-Франківської обласної ради, а останні два роки працював заступником міністра охорони здоров’я.

Усе це добре для майбутнього міністра, однак його противники мали залізний аргумент: він — не донецький! Про контраргументи, які вплинули на призначення, говорили різне. Та, хоч би там що було, фактом залишається одне: З.Митник уже сто днів на посаді міністра ламає голову, як витягати систему охорони здоров’я з прірви, в яку вона скотилася.
— Ми поступово йшли до того знищення системи, яке тепер маємо, тож поступово й виходитимемо з кризи. Миттєво, одним порухом руки нічого не досягнеш, — переконаний міністр. — Не критикуватиму своїх попередників — вони зробили те, що змогли. Переконаний, нашу медицину треба реформувати.

Але ж по­глянь­те на світ: зда­єть­ся, чо­ти­ри аме­ри­канс­ь­ких пре­зи­де­нти у сво­їх пе­ре­дви­бо­рних про­гра­мах ма­ли ро­зділ про ре­фо­рму­ва­ння ме­ди­ци­ни, про­те ві­два­жи­вся на цей крок ли­ше Ба­рак Оба­ма. Чо­му так? Бо вся про­бле­ма в то­му, скіль­ки ви­ді­ле­но ко­штів на ре­фо­рму­ва­ння. З ць­ого слід по­чи­на­ти і в нас. Я не спо­ді­ва­юся, що да­дуть не­об­хі­дні ко­шти, — я знаю: їх не­має, і де­ржа­ві ні­де їх узя­ти.

— Скіль­ки гро­шей ви­ді­ле­но ни­ніш­нь­ого ро­ку на ме­ди­чну га­лузь?
— Усь­ого 42 мі­ль­яр­ди гри­вень. Це ко­нсо­лі­до­ва­ний бю­джет усі­єї ме­ди­ци­ни Ук­ра­їни, а не ли­ше МОЗ. Ма­ємо на дев’ять мі­ль­яр­дів гри­вень біль­ше, ніж то­рік!
— На охо­ро­ну здо­ров’я сто­ли­ці то­рік бу­ло ви­ді­ле­но тро­хи біль­ше двох мі­ль­яр­дів гри­вень (із ки­шень ки­ян, ма­буть, бу­ло ви­кла­де­но не ме­нше), а рі­вень ме­ди­чної до­по­мо­ги впав до кри­ти­чно­го. Бо­юся, що 42 млрд для Ук­ра­їни — це су­ма, не­об­хі­дна ли­ше для ви­жи­ва­ння, на ро­зви­ток го­ді й спо­ді­ва­ти­ся.
— Під­кре­слюю, що це — ко­нсо­лі­до­ва­ний бю­джет. Ма­ємо од­ну про­бле­му, яку тре­ба бу­ло розв’язати да­вно, але не вда­ло­ся. Ми до­ве­ли це до ві­до­ма і пре­зи­де­нта Ук­ра­їни, і Ка­бі­не­ту мі­ніс­трів: бі­да в то­му, що за­мість єди­но­го ме­ди­чно­го про­сто­ру іс­нує ду­же ро­зга­лу­же­на си­сте­ма ві­до­мчої ме­ди­ци­ни. Чо­му це зле? Гро­ші, які ви­ді­ля­ють­ся на охо­ро­ну здо­ров’я, нас­пра­вді ду­же ро­зпо­ро­ше­ні по рі­зних ві­домс­твах. Я чу­до­во ро­зу­мію, що ме­ні до­ко­ря­ти­муть: щой­но прий­шов, а вже хо­че все за­гра­ба­ста­ти у своє мі­ні­стерс­тво. Не хо­чу. Про­те слід ви­хо­ди­ти з де­ржа­вниць­кої по­зи­ції. Ска­жі­мо, ни­ні, за ста­ти­сти­кою, за­ува­жте, не МОЗ, а Мі­ні­стерс­тва еко­но­мі­ки, на об­слу­го­ву­ва­нні си­сте­ми охо­ро­ни здо­ров’я на­лі­чу­єть­ся 58 міль­й­онів на­се­ле­ння! Що це оз­на­чає?
— Мер­тві ду­ші. Кла­си­ка.
— Це не мер­тві ду­ші!
— А хто ж? За ста­ти­сти­кою Держком­ста­ту, на­се­ле­ння Ук­ра­їни на­лі­чує близь­ко 45 міль­й­онів.
— Ма­буть, ма­єте ра­цію. (Пі­сля три­ва­лої па­узи.) Так, це, пе­вною мі­рою, мер­тві ду­ші. Я мав на ува­зі, що ок­ре­мі ка­те­го­рії па­ці­єн­тів ма­ють по­двій­не або й по­трій­не фі­на­нсу­ва­ння: і за мі­сцем про­жи­ва­ння, і у ві­домс­тві, в яко­му пра­цю­ють. А як­що вра­ху­ва­ти ті міль­й­они гро­ма­дян, на яких ви­ді­ля­ють­ся так зва­ні «по­ду­шні» гро­ші, а нас­пра­вді во­ни жи­вуть і пра­цю­ють за ко­рдо­ном, то ка­рти­на стає ще па­ра­до­ксаль­ні­шою. Чо­му ме­не це так ту­рбує? Бо пе­ршим кро­ком на шля­ху ре­фо­рму­ва­ння має ста­ти на­ве­де­ння еле­ме­нта­рно­го по­ря­дку, тре­ба при­ве­сти до спіль­но­го зна­ме­нни­ка фі­на­нсу­ва­ння ме­ди­ци­ни як га­лу­зі й ра­ці­ональ­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти ко­шти, котрі ма­ємо.
— Ек­спе­рти ствер­джу­ють: ко­ли на ду­шу на­се­ле­ння ви­тра­ча­єть­ся ме­нше 200 до­ла­рів на рік, то си­сте­ма охо­ро­ни здо­ров’я са­мо­зни­щу­єть­ся. Не ви­ді­ля­єть­ся, а са­ме ви­тра­ча­єть­ся, що має при­нци­по­ве зна­че­ння для кра­їни, в якій не­до­фі­на­нсу­ва­ння ін­ко­ли мо­же ся­га­ти 99%. У нас су­ма на ду­шу на­се­ле­ння ви­ді­ля­єть­ся зо­всім скро­мна, про­те прем’єр-мі­ністр, ко­ли від­зна­ча­ли сто днів уря­ду, за­явив, що ме­ди­ци­на бу­де які­сною та до­сту­пною, і це не­за­ба­ром усі ві­дчу­ють. По­ді­літь­ся та­єм­ни­цею — за ра­ху­нок чо­го?
— Пе­рший крок, який бу­ло зро­бле­но, спря­мо­ва­ний у бік пе­рви­нної ла­нки, в то­му чи­слі й сіль­сь­кої ме­ди­ци­ни, бо це всім ду­же бо­лить. Пе­рша ко­ле­гія, яку я про­во­див, бу­ла при­свя­че­на са­ме цій те­мі. Ни­ні всі си­ли спря­мо­ву­ємо на те, аби при­ве­сти її до на­ле­жно­го ста­ну: в се­лі з на­се­ле­нням три ти­ся­чі осіб тре­ба не ФАП ро­би­ти, а об­ла­што­ву­ва­ти су­ча­сну ам­бу­ла­то­рію. Ми про­ве­ли ве­ли­ку на­ра­ду, на якій бу­ли при­су­тні всі го­ло­вні лі­ка­рі цен­траль­них рай­лі­ка­рень, по­ра­ди­ли­ся, об­го­во­ри­ли, як і що ро­би­ти­ме­мо да­лі.
— Чи пла­ну­єть­ся фі­на­нсу­ва­ння ок­ре­мим ря­дком са­ме пе­рви­нної ме­ди­ци­ни? У біль­шо­сті ам­бу­ла­то­рій та ФА­Пів не­має жо­дно­го ді­аг­но­сти­чно­го об­ла­дна­ння та інс­тру­ме­нта­рію, бра­кує най­про­сті­ших ви­тра­тних ма­те­рі­алів — ва­ти і би­нтів...
— Ок­ре­мим ря­дком — пе­вно, що ні. Ми за­раз ма­ємо го­то­вий про­ект за­ко­ну про вне­се­ння змін до ос­нов за­ко­но­давс­тва про охо­ро­ну здо­ров’я, зо­кре­ма до за­ко­ну про лі­ку­валь­ний за­клад.
— Про­ек­ти ро­ка­ми ле­жать у Ве­рхо­вній Ра­ді, а лі­кар мі­ряє тиск ста­рень­ким то­но­ме­тром, який що­дня дає рі­зний ре­зуль­тат. Чим й­ому до­по­мо­жуть ті по­пра­вки?!
— У тих до­по­вне­ннях са­ме і йдеть­ся про змі­ни у фі­на­нсу­ва­нні лі­ку­валь­них за­кла­дів. Ми му­си­мо пі­дго­ту­ва­ти за­ко­но­да­вчу ба­зу, без ць­ого не­мо­жли­во щось змі­ню­ва­ти. Чо­ти­ри ро­ки я пра­цю­вав го­ло­вою об­ла­сної ра­ди і чу­до­во ро­зу­мію, як оби­ра­ють го­лів сіль­сь­ких та се­ли­щних рад. До­бре знаю, як во­ни пра­цю­ють. Ні­ко­го не хо­чу об­ра­зи­ти, бо є се­ред них ві­дда­ні, до­бро­со­ві­сні лю­ди, — але є й та­кі, хай ме­ні Бог про­стить, яким не мо­жна ве­ло­си­пе­да до­ві­ри­ти, не те що до­лю се­ла. Па­ра­до­ксаль­на си­ту­ація: в од­них се­лах — не­має но­рмаль­них ам­бу­ла­то­рій, а в ін­ших — при­мі­ще­ння є, за­те бра­кує фа­хі­вців. Ми до­жи­ли­ся до то­го, що де­да­лі ві­дчу­тні­шим стає ка­дро­вий де­фі­цит: ні­хто не хо­че їха­ти в се­ло. Та на­віть як­що мо­ло­да ро­ди­на, як ми сво­го ча­су, й за­хо­че ро­ма­нти­ки — по­їде в гли­би­нку, що во­на там по­ба­чить? Ні ко­ла ні дво­ра і аж дві ти­ся­чі зар­пла­ти на сім’ю. Ви­пус­кни­ки, хоч би як ми їх за­ма­ню­ва­ли, при­їдуть у се­ло і шви­дко зві­дти вте­чуть. Та, вла­сне, діль­ни­чних лі­ка­рів бра­кує і в мі­стах. І так бу­де до­ти, до­ки ми не пі­дви­щи­мо со­ці­аль­ного ста­тусу ме­ди­чно­го пра­ці­вни­ка.
— Ці­ка­во, як? Усі мо­раль­ні но­рми в су­спіль­стві пе­ре­кру­че­ні, най­біль­ши­ми ці­нно­стя­ми вже да­вно ста­ли гро­ші та зв’яз­ки, а діль­ни­чні лі­ка­рі й ме­дсес­три не ма­ють ні то­го ні то­го, і мо­лодь про це чу­до­во знає.
— Бу­де­мо ду­ма­ти і про пі­дви­ще­ння зар­пла­тні, і про ство­ре­ння но­рмаль­них умов для ро­бо­ти. За ма­те­рі­аль­но-те­хні­чну ба­зу ві­дпо­ві­да­ти­ме мі­сце­ва вла­да, ми всі на­ра­ди про­во­ди­мо, за­про­шу­ючи го­лів об­л-держа­дмі­ніс­тра­цій або їх­ніх за­сту­пни­ків, які ве­дуть гу­ма­ні­та­рний на­прям. Ко­ли я їду в якусь об­ласть, обов’яз­ко­во зус­трі­ча­юся із за­сту­пни­ком голови облдержадміністрації, який ве­де со­ці­аль­ні пи­та­ння. Ра­зом їде­мо у се­ла, ди­ви­мось і ви­рі­шу­ємо: де — їх­нє, а де — на­ше, хто що ро­би­ти­ме.
— Бо­дай один який­сь на­прям бу­де фі­на­нсу­ва­ти­ся по­си­ле­но, так, щоб змі­ни ві­дчу­ли і лі­ка­рі, і па­ці­єн­ти? Мо­жли­во, ди­тя­чі лі­ка­рні, хо­спі­сні ві­дді­ле­ння, он­ко­ло­гі­чні...
— Гро­ші, спря­мо­ва­ні на ме­ди­ци­ну, не та­кі вже й ве­ли­кі в мас­шта­бах Ук­ра­їни. Ви­ді­ле­но ко­шти на пла­но­ве пі­дви­ще­ння зар­пла­тні ме­ди­кам, збіль­ше­но фі­на­нсу­ва­ння на ре­алі­за­цію за­галь­но­де­ржа­вних про­грам, а та­кож на за­ве­рше­ння об’єк­тів, ко­трі, ма­ючи го­то­вність до 95%, чо­ти­ри-п’ять ро­ків сто­ять не­за­ве­рше­ни­ми. Час уже їх вво­ди­ти в екс­плу­ата­цію. До кі­нця ни­ніш­ньо-го ро­ку в ре­спу­блі­канс­ь­кій ди­тя­чій лі­ка­рні «Ох­ма­тдит» бу­де за­ве­рше­но дру­гу че­ргу Цен­тру ди­тя­чої хі­ру­ргії, який очо­лює І.Ємець, а та­кож центр ПЕТ-те­хно­ло­гій і ра­ді­охі­ру­ргії у ки­ївс­ь­ко­му он­ко­цен­трі на Ве­рхо­ви­нній.
— А за ме­жа­ми Ки­єва хі­ба не­має до­вго­бу­дів?
— Най­бли­жчим ча­сом бу­де до­бу­до­ва­но Че­ркась­ку об­ла­сну ди­тя­чу лі­ка­рню і Бе­рди­чівс­ь­кий пе­ри­на­таль­ний центр у Жи­то­мирс­ь­кій об­ла­сті. У ра­мках ці­єї про­гра­ми вже від­кри­то чу­до­ву по­лі­клі­ні­ку у Льво­ві, я ми­ну­ло­го ти­жня там був, усе ба­чив, — це і є та пе­рви­нна ла­нка, з якої ми по­чи­на­ли ро­змо­ву.
— Ви зга­да­ли, що на 600 млн грн збіль­ше­но фі­на­нсу­ва­ння де­ржа­вних про­грам. Во­ни спра­вді от­ри­ма­ють біль­ше, ніж то­рік, чи зно­ву всі ви­тра­ти за­пла­но­ва­но за мі­ні­му­мом?
— Пра­кти­чно всі про­гра­ми бу­дуть не­до­фі­на­нсо­ва­ні. Щоб за­бе­зпе­чи­ти їх ре­алі­за­цію в по­вно­му об­ся­зі, не ви­ста­чить ні­яко­го бю­дже­ту. По­вні­стю про­фі­на­нсо­ва­но бу­де ли­ше про­гра­му іму­но­про­фі­ла­кти­ки.
— Ця но­ви­на «по­ті­шить» ба­га­ть­ох. Ви­хо­дить, що на лі­ку­ва­ння ту­бе­рку­ль­озу, он­ко­ло­гі­чних за­хво­рю­вань та ві­ру­сних ге­па­ти­тів ко­штів не­має, за­те на ще­пле­ння і їх ре­кла­му, яка вже з’яви­ла­ся на ву­ли­цях мі­ста, во­ни знай­шли­ся...
— А ви ро­зу­мі­єте, що ва­кци­на­ція — це і є про­фі­ла­кти­ка тих хво­роб, від яких стра­жда­ють на­ші лю­ди?!
— Бе­зу­мо­вно. Од­нак не мо­жна по­рі­вню­ва­ти за­хво­рю­ва­ння на кір, кра­сну­ху чи ка­шлюк із тим-та­ки цу­кро­вим ді­абе­том, який су­про­во­джує хво­ро­го все жи­ття. Ба­га­то ро­дин че­рез бі­дність не мо­жуть са­мо­ту­жки за­бе­зпе­чу­ва­ти всім не­об­хі­дним хво­ру на ді­абет ди­ти­ну, а їм за­мість до­по­мо­ги за­про­по­ну­ють ще­пле­ння?!
— Весь світ про­во­дить ще­пле­ння.
— І що да­лі — то біль­ше. Вже ро­з-ро­бле­но ва­кци­ну про­ти бро­нхі­аль­ної ас­тми та ек­зе­ми. І, хо­ча клі­ні­чні до­слі­дже­ння про­ве­де­но всь­ого на кіль­кох де­ся­тках до­бро­воль­ців, ще­пле­ння вже по­ча­ли ре­кла­му­ва­ти, не ви­клю­че­но, що не­вдо­взі їх нав’язу­ва­ти­муть так са­мо, як це бу­ло з ва­кци­ною про­ти сви­ня­чо­го гри­пу. Я ро­зу­мію бать­ків, ко­трі не хо­чуть ке­ру­ва­ти­ся при­нци­пом «усі так ро­блять». Хо­ті­ло­ся б по­чу­ти ду­мку ко­мпе­тен­тних уче­них про те, які ва­кци­ни по­трі­бні сь­ого­дні са­ме ук­ра­їнс­ь­ким ма­лю­кам, зва­жа­ючи на постчо­рно­биль­сь­кий чинник, еко­ло­гі­чні умо­ви — за­бру­дне­ність во­ди та по­ві­тря, ра­ці­он ха­рчу­ва­ння, що ду­же да­ле­кий від оп­ти­маль­но­го. У нас, як пра­ви­ло, по­си­ла­ють­ся на ав­то­ри­тет Па­сте­ра, на­че ві­дто­ді ні­чо­го у сві­ті не змі­ни­ло­ся. По­дії ос­та­нніх ро­ків в Ук­ра­їні ро­зви­ва­ли­ся так, що ва­кци­на­ція се­бе ском­про­ме­ту­ва­ла.
— Це не ва­кци­на­ція се­бе ском­про­ме­ту­ва­ла. Це її ском­про­ме­ту­ва­ли, ко­ли во­на пе­рей­шла з пло­щи­ни су­то ме­ди­чної у по­лі­ти­чну. Од­нак ди­ві­де­нди, здо­бу­ті ок­ре­ми­ми по­лі­ти­ка­ми на ан­ти­ва­кци­наль­ній ка­мпа­нії, мо­жуть ду­же до­ро­го ко­шту­ва­ти кра­їні в май­бут­нь­ому, мо­жли­во — до­ве­деть­ся роз­пла­чу­ва­ти­ся здо­ров’ям на­ших ді­тей.
— Зі­но­вію Ми­ко­лай­ови­чу, ви ма­єте на ува­зі по­за­пла­но­ву ва­кци­наль­ну ка­мпа­нію про­ти ко­ру—кра­сну­хи. А зга­дай­те по­дії ми­ну­лої зи­ми, ко­ли ВО­ОЗ на­ля­кала весь світ так, що уря­ди єв­ро­пей­с­ь­ких кра­їн ви­тра­ти­ли міль­й­они єв­ро на ва­кци­ну про­ти сви­ня­чо­го гри­пу, а вже на­ве­сні ла­ма­ли го­ло­ви, ку­ди її по­ді­ти. Ві­до­мо, що Єв­ро­ко­мі­сія має ве­ли­кі пре­те­нзії до ВО­ОЗ, ек­спе­рти вва­жа­ють, що са­ме ця ор­га­ні­за­ція ло­бі­юва­ла ін­те­ре­си ви­ро­бни­ків ва­кци­ни. Хто ж пі­сля та­ких ска­нда­лів до­ві­ря­ти­ме ре­ко­ме­нда­ці­ям ВО­ОЗ?
— Ук­ра­їна не ку­пу­ва­ла ва­кци­ни про­ти сви­ня­чо­го гри­пу, і ні­хто ні­ко­го не ва­кци­ну­вав.
— До­бре, що в нас усе скі­нчи­ло­ся на рі­вні ла­бо­ра­то­рних до­слі­джень, але Єв­ро­па і США до­бря­че на цю ва­кци­ну ви­тра­ти­ли­ся. Не дай Бо­же, во­ни по­чнуть її да­ру­ва­ти як гу­ма­ні­та­рну до­по­мо­гу, — ми вже це про­хо­ди­ли. Не ро­зу­мію, як пі­сля всь­ого ць­ого мо­жна при­му­си­ти лю­дей по­ві­ри­ти, що ва­кци­на­ція по­трі­бна їх­нім ді­тям, а не ви­ро­бни­кам ва­кци­ни?
— Ви­ро­бниц­тво ва­кцин — це, зві­сно, бі­знес, як і ви­пуск лі­карс­ь­ких пре­па­ра­тів. Але в нас про­во­дить­ся ва­кци­на­ція про­ти тих хво­роб, ко­трі вже да­вно опи­са­ні, і ді­євість ще­пле­ння да­вно до­ве­де­но не ли­ше в нас, а й усь­ому сві­ті. У нас ро­блять ще­пле­ння про­ти 12 хво­роб, то­ді як у ба­га­ть­ох кра­їнах — про­ти 16.
— Ек­спе­рти ствер­джу­ють, що в єв­ро­пей­с­ь­ких кра­їнах обов’яз­ко­ві всь­ого п’ять-шість ще­плень, а біль­ше ро­блять ли­ше гру­пам ри­зи­ку. У нас най­гос­трі­ша си­ту­ація ви­ни­кає ще в по­ло­го­во­му бу­ди­нку, де не­мо­вля­ті у пе­рші го­ди­ни жи­ття ро­блять ще­пле­ння не ли­ше про­ти ту­бе­рку­ль­озу, а й про­ти ві­ру­сно­го ге­па­ти­ту. Де ре­зуль­та­ти до­слі­джень, які б до­ве­ли, як ре­агує ди­тя­чий ор­га­нізм на та­кі втру­ча­ння? Хто і як пе­ре­ві­ряє ти­три ан­ти­тіл? І чи вза­га­лі їх пе­ре­ві­ря­ють? Чо­му гро­ші на ва­кци­ни ви­ді­ля­ють­ся ще­дро, а ко­ли до­хо­дить до то­го, щоб за­ве­сти на ди­ти­ну па­спорт ще­плень, — ко­штів бра­кує?
— Я ро­зу­мію, що ан­ти­ва­кци­наль­на ка­мпа­нія зро­би­ла своє: ва­рто ко­мусь ки­ну­ти якесь зви­ну­ва­че­ння, як во­но мо­ме­нталь­но по­ши­рю­єть­ся і спра­ць­овує син­дром на­то­впу, ко­ли вже ні­хто не слу­хає ні­яких ар­гу­ме­нтів. Я не зні­маю ви­ни ме­ди­ків у ва­кци­наль­ній ка­мпа­нії, — спра­вді, по­трі­бно про­во­ди­ти ро­бо­ту з бать­ка­ми, го­ту­ва­ти ді­тей до ва­кци­на­ції. Але на­го­ло­шую: вся Єв­ро­па ва­кци­нує сво­їх ді­тей, там пе­рей­шли на по­лі­ва­кци­ни — щоб за один раз вво­ди­ти ва­кци­ну про­ти п’ять­ох чи на­віть сі­мох хво­роб.
— Іму­но­ло­ги ж вва­жа­ють, що це да­ле­ко не най­кра­щий ва­рі­ант: хто знає, чи зда­тен ор­га­нізм ма­лю­ка ви­ро­бля­ти ан­ти­ті­ла не до од­но­го, а ві­дра­зу до п’ять­ох збу­дни­ків? Тим па­че що іму­нна си­сте­ма фо­рму­єть­ся до 11—12 ро­ків. Я не за­кли­каю ві­дмо­ви­ти­ся від ще­плень, зо­всім ні. Але да­вно час ро­зі­бра­ти­ся, що най­кра­ще пі­дхо­дить на­шим ді­тям. Мо­жли­во, пе­нта­ва­кци­ну ста­ли ви­пу­ска­ти не то­му, що ць­ого по­тре­бує ди­тя­чий ор­га­нізм, а то­му, що це за­бе­зпе­чує на­ба­га­то біль­ші при­бу­тки?
— Ми прий­ма­ємо сві­то­ві те­нде­нції. Але все ж та­ки пра­гне­мо йти сво­їм, тра­ди­цій­ним шля­хом. То­му й не пе­ре­хо­ди­мо на ше­сти- чи се­ми­ко­мпо­нен­тні ва­кци­ни.
Ко­ли ви­ник ска­ндал із ва­кци­на­ці­єю, цим ду­же пе­рей­ма­ла­ся моя дру­жи­на, пе­ді­атр за фа­хом. «Як­що ди­ти­на ма­ла про­ти­по­ка­за­ння, — ка­за­ла во­на, — я ра­зом із ма­мою пра­цю­ва­ла до­ти, до­ки ди­тя­чий ор­га­нізм не змі­цніє на­стіль­ки, щоб мо­жна бу­ло ро­би­ти ще­пле­ння. Тут не га­лас по­трі­бен, а ко­пі­тка пра­ця». Га­даю, во­на має ра­цію. Не хо­чу на­рі­ка­ти на лі­ка­рів, але те, що тре­ба по­пра­цю­ва­ти у ць­ому на­пря­мі, — од­но­зна­чно. Ми­ну­ло­го ти­жня ві­дбу­ла­ся ко­ле­гія МОЗ, при­свя­че­на про­бле­мам охо­ро­ни здо­ров’я ма­те­рів та ді­тей, на якій об­го­во­рю­ва­ли і про­бле­ми ва­кци­на­ції. При­кро, що на­ші вче­ні десь по­хо­ва­ли­ся, не хо­чуть ска­за­ти свою ду­мку, да­ти ре­ко­ме­нда­ції, — час уже об’єд­на­ти на­ші зу­си­лля.
— Мо­же, хтось і хо­ва­єть­ся, але не се­крет, що ака­де­мік Жа­нна Во­зі­ано­ва, — не­за­пе­ре­чний ав­то­ри­тет у га­лу­зі ін­фе­кцій­них хво­роб, — не має змо­ги до­не­сти до МОЗ на­уко­ву ду­мку, бо вже кіль­ка ро­ків її не за­про­шу­ють на за­сі­да­ння та ко­ле­гії. І все то­му, що во­на не по­вто­рює вслід за чи­но­вни­ка­ми, а го­во­рить ли­ше ті ре­чі, які під­крі­пле­ні на­уко­ви­ми до­слі­дже­ння­ми. Так са­мо до чо­рно­го спи­ску за­не­сли і де­яких про­фе­со­рів, які об­сто­ю­ють свою то­чку зо­ру, — їх­ні іме­на до­бре зна­ють у МОЗ.
— Я вже зус­трі­ча­вся з Жа­нною Іва­ні­вною Во­зі­ано­вою. Га­даю, си­ту­ація змі­нить­ся на кра­ще.
— Те­ма сто­су­нків Ака­де­мії ме­ди­чних на­ук і мі­ні­стерс­тва по­стій­но ці­ка­вить ме­ди­чну спіль­но­ту. Ко­ли­шній мі­ністр В.Кня­зе­вич за­яв­ляв, що в нас біль­ше не бу­де двох мі­ні­стерств, мав на­мір пе­ре­ве­сти ча­сти­ну ака­де­мі­чних ін­сти­ту­тів у пі­дпо­ря­дку­ва­ння МОЗ. Вда­ло­ся за­бра­ти ли­ше Ін­сти­тут он­ко­ло­гії, а по­тім АМН от­ри­ма­ла сво­єрі­дну ін­дуль­ге­нцію — їй на­да­ли ста­тус на­ці­ональ­ної. Мо­же, в мі­ні­стерс­тві вже по­мі­ти­ли, на­скіль­ки від то­го збіль­ши­вся вне­сок ака­де­мії у на­уку і пра­кти­чну ме­ди­ци­ну?
— Моя ду­мка чі­тка: клі­ні­ки ма­ють бу­ти у пі­дпо­ря­дку­ва­нні мі­ні­стерс­тва, а на­уко­во-до­слі­дні ін­сти­ту­ти — в НА­МНУ. Хо­ча сві­то­ва пра­кти­ка сві­дчить: ака­де­мії на­ук — гро­мадс­ь­кі ор­га­ні­за­ції, і во­ни не фі­на­нсу­ють­ся за гро­ші пла­тни­ків по­да­тків. Як­що вже на­ша де­ржа­ва ви­тра­чає з бю­дже­ту на ака­де­мію чи­ма­лі ко­шти, то й ві­дда­ча має бу­ти со­лі­дна, ва­го­ма, а не так, як у нас, — усе ви­па­дко­во, ви­бі­рко­во, як ка­жуть на Га­ли­чи­ні, — при­ха­пцем. По­ви­нна бу­ти си­сте­ма.
— Ма­єте вже план, як ви­бу­ду­ва­ти ко­нта­кти з НА­МНУ, щоб з’яви­ла­ся си­сте­мність?
— Я пе­ре­ко­на­ний, що нам по­трі­бно ру­ха­ти­ся до єди­но­го ме­ди­чно­го про­сто­ру.
— Ка­жуть, тре­ба бо­яти­ся мо­ло­до­го те­ра­пе­вта і ста­ро­го хі­ру­рга: пе­рший ще не вміє, а дру­гий — уже не мо­же лі­ку­ва­ти. Ме­ди­чним сес­трам ста­ршо­го ві­ку теж тя­жко го­ди­на­ми сто­яти в опе­ра­цій­ній або че­ргу­ва­ти пі­вто­ри-дві до­би, бі­га­ючи з кра­пель­ни­ця­ми з па­ла­ти в па­ла­ту. А Мін­пра­ці має на­мір по­до­вжи­ти жі­нкам пе­нсій­ний вік до 60 ро­ків. Якою то­ді бу­де якість ме­ди­чно­го об­слу­го­ву­ва­ння? Ок­рім то­го, як­що пе­нсі­оне­рам, що працюють, пе­ре­ста­нуть ви­пла­чу­ва­ти пе­нсії, лі­ка­рні за­ли­шать­ся на­пі­впо­ро­жні­ми, бо май­же тре­ти­на ка­дрів — лю­ди по­ва­жно­го ві­ку. Чи вба­чає МОЗ у ць­ому про­бле­му і чи від­сто­юва­ти­ме свої ка­дри?
— Ка­дро­вий го­лод спра­вді є, і з ко­жним ро­ком він по­си­лю­ва­ти­меть­ся, як­що ні­чо­го не змі­ню­ва­ти. Сь­ого­дні бі­да у фти­зі­ат­рії — там бра­кує 40% лі­ка­рів, а з тих, ко­трі пра­цю­ють, май­же по­ло­ви­на — пе­ре­дпе­нсій­но­го й пе­нсій­но­го ві­ку. Як­що так три­ва­ти­ме, то ще п’ять-шість ро­ків, ма­кси­мум — де­сять, — і в га­лу­зі вза­га­лі ні­ко­го не за­ли­шить­ся. У фти­зі­ат­рію ні­хто не хо­че йти пра­цю­ва­ти, осо­бли­во ту­ди, де є від­кри­ті фо­рми ту­бе­рку­ль­озу. От­же, тре­ба ді­яти си­сте­мно.
Ми пі­дго­ту­ва­ли про­ект по­ста­но­ви Кабмі­ну про пі­дви­ще­ння за­ро­бі­тної пла­ти лі­ка­рям пе­рви­нної ла­нки, пе­ре­ду­сім діль­ни­чним — те­ра­пе­втам, пе­ді­ат­рам, сі­мей­ним лі­ка­рям, а та­кож фти­зі­ат­рам, бо са­ме цих фа­хі­вців най­біль­ше бра­кує в ме­ди­чних за­кла­дах. Пра­цю­ва­ти­ме­мо над пі­дви­ще­нням со­ці­аль­но­го ста­ту­су мед­пра­ці­вни­ка, бо пре­стиж про­фе­сії рі­зко па­дає.
— А за пе­нсій­ний вік бу­де­те во­юва­ти з Мін­пра­ці чи ні?
— Бу­де­мо во­юва­ти. Але тут ще тре­ба ро­зі­бра­ти­ся, бо тра­пля­єть­ся й та­ке, що ні­як не мо­же­мо від­пра­ви­ти на ві­дпо­чи­нок лю­дей, ко­трим уже 80 ро­ків, а во­ни вва­жа­ють, що й да­лі мо­жуть пра­цю­ва­ти.
— Зро­зу­мі­ло, про ко­го йдеть­ся, але ті лю­ди, ма­буть, си­дять у за­ти­шних ка­бі­не­тах, а не ве­дуть прий­ом, не че­ргу­ють но­ча­ми у ста­ці­она­рах. Та й зар­пла­тня в них та­ка, що мо­жуть і без пе­нсії обій­ти­ся: це ж не 800 чи 1200 гри­вень у рай­он­ній лі­ка­рні.
— Пи­тань ба­га­то. Най­біль­ше нас ля­кає си­ту­ація, ко­ли од­но­ча­сно пе­ре­ста­нуть пла­ти­ти і зар­пла­ту, і пе­нсію.
— Є ще од­на бі­да — са­мо­лі­ку­ва­ння, яке за­вдя­ки ре­кла­мі ся­гну­ло ней­мо­ві­рних мас­шта­бів. У кра­їнах Єв­ро­пи гро­ма­дя­ни не мо­жуть при­дба­ти лі­ки без ре­це­пта, ви­пи­са­но­го лі­ка­рем, який, до ре­чі, не­се за це ві­дпо­ві­даль­ність. Сь­ого­дні вже ні­хто й не пам’ятає, хто ска­су­вав у нас ре­це­пти, бу­ла спро­ба їх по­ве­рну­ти, од­нак не­вда­ла. Ми вже ні­ко­ли не по­ве­рне­мо­ся до ре­це­пту­рно­го ві­дпу­ску лі­ків?
— Обов’яз­ко­во по­ве­рне­мо­ся, це є в на­ших пла­нах. Не­да­вно ві­дбу­ла­ся на­ра­да у прем’єр-мі­ніс­тра, на якій роз­гля­да­ли пи­та­ння фа­рма­це­вти­чної га­лу­зі, го­во­ри­ли про під­три­мку ві­тчи­зня­но­го ви­ро­бни­ка лі­ків та ме­до­бла­дна­ння, про до­сту­пність ме­ди­ка­ме­нтів. Є ві­дпо­ві­дне до­ру­че­ння, щоб за­про­ва­ди­ти ре­це­пту­рний ві­дпуск мед­пре­па­ра­тів. Зві­сно, за­ли­шить­ся гру­па безре­це­пту­рних, — ні­хто не ві­дпу­ска­ти­ме зе­ле­нку за ре­це­птом. Ми та­кож хо­че­мо до­мо­гти­ся, щоб у ре­це­пті за­зна­ча­ла­ся мі­жна­ро­дна не­па­те­нто­ва­на на­зва пре­па­ра­ту, аби па­ці­єн­то­ві не нав’язу­ва­ли пре­па­рату яко­їсь од­ні­єї фі­рми.
— ...на­зва якої «ви­па­дко­во» ви­ши­та на ки­ше­ні ха­ла­та й на­дру­ко­ва­на на ар­ку­ши­ку при­зна­чень.
— І то­ді па­ці­єнт прий­де в ап­те­ку, там й­ому за­про­по­ну­ють 10 чи 12 ви­ро­бни­ків по­трі­бно­го й­ому пре­па­ра­ту, на­звуть ці­ну, а він уже сам ви­би­ра­ти­ме. Га­даю, так бу­де ще до кі­нця ни­ніш­нь­ого ро­ку. Ми це не про­сто за­пи­са­ли у рі­ше­нні — ми цим со­бі на­ряд на ро­бо­ту ви­пи­са­ли. І зро­би­мо так, щоб за­хи­сти­ти па­ці­єн­та: ад­же, ко­ли бу­де за­зна­че­но мі­жна­ро­дну не­па­те­нто­ва­ну на­зву, ні­хто не змо­же ло­бі­юва­ти «сво­го» ви­ро­бни­ка. Є та­кож пи­та­ння що­до ре­кла­ми на те­ле­ба­че­нні і в пре­сі. Не­при­пу­сти­мо, ко­ли не­ві­до­мо що ви­да­єть­ся за лі­ки, ко­ли за­пе­вня­ють, що це до­по­мо­же ви­лі­ку­ва­ти не ли­ше ле­гкі за­хво­рю­ва­ння, а й рак. Ро­зби­ра­ти­ме­мо­ся з бі­оло­гі­чно ак­ти­вни­ми до­ба­вка­ми, хо­че­мо за­про­ва­ди­ти лі­це­нзу­ва­ння БА­Дів, бо на ць­ому теж ду­рять лю­дей: ді­дусь чи ба­бу­ся, по­ві­ри­вши ре­кла­мі, скла­да­ють півро­ку гро­ші, ку­пу­ють ка­зна-що й че­ка­ють оду­жа­ння. А по­тім пи­шуть нам ска­рги. Тут єди­ний ви­хід — до­три­му­ва­ти­ся по­рад лі­ка­ря. До ре­чі, в нас уже го­то­ві змі­ни до за­ко­ну про ре­кла­му — ми про­по­ну­ємо по­си­ли­ти кон­троль та ві­дпо­ві­даль­ність за ре­кла­му лі­ків.
— Ко­ли вже тор­кну­ли­ся те­ми лі­ків, зга­дай­мо й про та­мі­флю. Ін­те­рне­том гу­ляє ін­фо­рма­ція, що Ук­ра­їні про­да­ли ті па­ртії, те­рмін при­да­тно­сті яких уже спли­вав, а то­му ви­ро­бник го­то­вий був ві­дда­ти їх май­же за­да­рма — по шість гри­вень за упа­ко­вку. А те­пер, щоб до­бро не про­па­ло, МОЗ ви­рі­ши­ло пу­сти­ти цей пре­па­рат на лі­ку­ва­ння хво­рих на ВІЛ/СНІД. Хо­ті­ло­ся б по­чу­ти ко­ме­нтар з пе­рших вуст.
— Ці­на шість гри­вень — справ­жні­сінь­ка ви­га­дка, ць­ого бу­ти не мо­гло. Но­рмаль­на лю­ди­на ро­зу­міє, що та­ких цін не бу­ває, ад­же со­бі­ва­ртість пре­па­ра­ту на­ба­га­то ви­ща від на­зва­ної ці­ни. Во­се­ни, ко­ли в нас бу­ла епі­де­мія, ме­ні те­ле­фо­ну­ва­ли дру­зі із Швей­ца­рії та Ні­ме­ччи­ни і ка­за­ли, що в їх­ніх кра­їнах в ап­те­ках од­на упа­ко­вка ко­штує в ме­жах 350 єв­ро. А в нас бу­ла ці­на 67 гри­вень! На­га­даю, що лі­ки не на­пра­вля­ли в ап­те­ки, аби не бу­ло зло­вжи­вань під час епі­де­мії, а ві­дда­ли бе­зпо­се­ред­ньо у ста­ці­она­ри. Га­ра­нтую, що то­ді ні­хто не міг би ку­пи­ти та­мі­флю за ни­жчу ці­ну, бо то бу­ла ці­на від за­во­ду-ви­ро­бни­ка, до неї на­віть не вклю­чи­ли ви­тра­ти на тран­спо­рту­ва­ння, яке оп­ла­чу­ва­ли ок­ре­мо. Не ва­рто шу­ка­ти тут се­нса­цій: ці­ну на та­мі­флю ко­мпе­тен­тні ор­га­ни вже пе­ре­ві­ря­ли «на­дцять» ра­зів і не ма­ють жо­дних пре­те­нзій.
На час за­ку­пі­влі те­рмін при­да­тно­сті пре­па­ра­ту був три­ва­лим — в ос­но­вно­му три-чо­ти­ри ро­ки. Чо­му ни­ні по­ча­ли го­во­ри­ти про цей те­рмін? Мо­же, хтось знай­шов упа­ко­вку з гу­ма­ні­та­рної до­по­мо­ги, яку нам на­да­ва­ли кіль­ка кра­їн. На той час лі­ки, зві­сно, бу­ли при­да­тни­ми, од­нак те­рмін у них спли­вав ра­ні­ше, ніж у тих, які ми ку­пи­ли у ви­ро­бни­ка. Але це бу­ла не­ве­ли­ка па­ртія. Ці­ка­во, що сь­ого­дні нам до­ко­ря­ють са­ме ті лю­ди, ко­трі во­се­ни кри­ча­ли, що по­трі­бно ря­ту­ва­ти кра­їну, те­рмі­но­во ку­пу­ва­ти та­мі­флю, во­ни це іні­ці­юва­ли у Ве­рхо­вній Ра­ді, є ві­дпо­ві­дна по­ста­но­ва ВР. То­ді га­ла­су­ва­ли — чо­му не за­ку­по­ву­єте? А те­пер кри­чать — на­ві­що за­ку­пи­ли?!
До­бре ві­до­мо, що озель­та­мі­вір (те­пер ча­сті­ше й­ого на­зи­ва­ють та­мі­флю) ви­ко­ри­сто­ву­ва­вся для лі­ку­ва­ння рі­зних ві­ру­сів гри­пу й ра­ні­ше, за­до­вго до по­яви так зва­но­го сви­ня­чо­го гри­пу. МОЗ й­ого по­стій­но за­ку­по­ву­вало для хво­рих на ВІЛ/СНІД, аби лі­ку­ва­ти їх від гри­пу, ад­же до­бре ві­до­мо, що во­ни ду­же ура­зли­ві до ві­ру­сних ін­фе­кцій­них за­хво­рю­вань. Озель­та­мі­вір за­ку­по­ву­ва­ся не на чи­єсь ба­жа­ння, а в ра­мках де­ржа­вної про­гра­ми, — не­зро­зу­мі­ло, чо­му з ць­ого пра­гнуть зро­би­ти се­нса­цію.
— Се­нса­цій ви­ста­чає. Не­да­вно всіх ско­ли­хну­ла іс­то­рія про то­ргі­влю не­мо­вля­та­ми в Одесь­кій об­ла­сті. Як мо­же­те про­ко­ме­нту­ва­ти цей факт?
— Ви­па­док у Ко­мі­нте­рнівс­ь­ко­му районі Одесь­кої об­ла­сті я не мо­жу ко­ме­нту­ва­ти — всі до­ку­ме­нти ви­лу­че­но пра­во­охо­ро­нни­ми ор­га­на­ми, ве­деть­ся слідс­тво. Цю спра­ву взя­то на кон­троль.
— Є ще од­на бо­лю­ча те­ма, яку хо­ті­ло­ся б об­го­во­ри­ти са­ме з мі­ніс­тром охо­ро­ни здо­ров’я. Це стан сто­ли­чної ме­ди­ци­ни. Чи зна­ють у мі­ні­стерс­тві, що три­міль­й­он­ний Ки­їв не має ін­фе­кцій­ної лі­ка­рні — ні для ді­тей, ні для до­ро­слих? І це за два ро­ки до про­ве­де­ння Єв­ро-2012. Ки­їв­ра­да про­го­ло­су­ва­ла за змі­ни у слу­жбі шви­дкої до­по­мо­ги, які бу­кваль­но по­зба­вля­ють пра­ва ки­ян на от­ри­ма­ння сво­єча­сної до­по­мо­ги. Чи ре­агу­ва­ти­ме МОЗ на ки­ївс­ь­кі про­бле­ми? Чи нам зно­ву на­га­да­ють, що не­має ве­рти­ка­лі уп­ра­влі­ння?
— Спра­вді, згі­дно із за­ко­ном про мі­сце­ве са­мо­вря­ду­ва­ння, ре­гі­ональ­на ме­ди­ци­на має свою ав­то­но­мію. Але за­ко­ни Ук­ра­їни і на­ка­зи Мі­ні­стерс­тва охо­ро­ни здо­ров’я во­ни зо­бов’яза­ні ви­ко­ну­ва­ти. На пре­ве­ли­кий жаль, ки­ївс­ь­ка ме­ди­ци­на ско­ти­ла­ся вниз ду­же стрі­мко, на­віть по­рі­вня­но з ін­ши­ми ре­гі­она­ми, — за два ро­ки опу­сти­ти­ся з пе­ршо­го мі­сця у рей­ти­нгу на 16-те. Це ба­га­то про що сві­дчить. Че­сно ска­жу: не бу­ло ні ко­нта­кту, ні вза­ємо­ро­зу­мі­ння, по­рад та ре­ко­ме­нда­цій МОЗ в ме­рії і в уп­ра­влі­нні охо­ро­ни здо­ров’я ні­хто не чув і не брав до ува­ги. А те­пер по­жи­на­ємо пло­ди: по­де­ку­ди си­ту­ація пла­че­вна, а з ту­бе­рку­ль­оз­ни­ми лі­ка­рня­ми — вза­га­лі ка­тас­тро­фа.
Я чу­до­во знаю, що в сто­ли­ці не­має не те що су­ча­сної — вза­га­лі ні­якої ін­фе­кцій­ної лі­ка­рні. Знаю, що бу­ло ска­со­ва­но ві­дді­ли охо­ро­ни здо­ров’я в рай­онах, а на­то­мість — ут­во­ре­но три те­ри­то­рі­аль­но-ме­ди­чні об’єд­на­ння. Ко­му зна­до­би­ли­ся ті ТМО? Мі­ні­стерс­тво бу­ло ка­те­го­ри­чно про­ти, але ж не ма­ло пра­ва втру­ча­ти­ся у мі­сце­ве са­мо­вря­ду­ва­ння. Але з ча­сом, га­даю, нам вдаст­ь­ся ві­дно­ви­ти ве­рти­каль вла­ди. Дня­ми я спі­лку­ва­вся з пе­ршим за­сту­пни­ком ме­ра О.По­по­вим, він ві­дра­зу ж за­пи­тав: «До­по­мо­жеш?» Зві­сно, я зав­жди ра­дий до­по­мо­гти, про­сто ра­ні­ше від ць­ого в ме­рії ві­дмо­вля­ли­ся. Тож ми ви­рі­ши­ли, що най­бли­жчим ча­сом скли­че­мо всіх ке­рі­вни­ків ме­ди­чних ус­та­нов мі­ста і ра­зом ду­ма­ти­ме­мо, як розв’язу­ва­ти про­бле­ми, що на­гро­ма­ди­ли­ся в Ки­єві. Га­даю, бу­дуть ка­дро­ві змі­ни, прий­дуть лю­ди, які змо­жуть пі­дня­ти рі­вень сто­ли­чної охо­ро­ни здо­ров’я до на­ле­жно­го рі­вня.
— До ре­чі, за 100 днів ба­га­ть­ох на­чаль­ни­ків уп­ра­влінь змі­ни­ли?
— Це ві­дбу­ло­ся в кіль­кох об­ла­стях — Ві­нниць­кій, Ль­вівс­ь­кій, Рі­вненс­ь­кій, За­ка­рпатс­ь­кій, а та­кож у Хе­рсонс­ь­кій та Хмель­ниць­кій.
— Звіль­ня­ли за не­до­лі­ки в ро­бо­ті чи з ог­ля­ду на па­ртій­ну при­на­ле­жність?
— Ко­ли при­хо­дить но­вий голова облдержадміністрації, він хо­че ство­ри­ти свою ко­ма­нду. Ба­га­то з них — лю­ди мі­сце­ві, во­ни чу­до­во зна­ють, що ді­єть­ся в ме­ди­ци­ні краю, яка лю­ди­на нею ке­рує і як ке­рує. Як­що це не вла­што­вує — шу­ка­ють кра­щих.
— Ба­га­то ро­ків нас «ля­ка­ють» ме­ди­чним стра­ху­ва­нням.
— У нас уже го­то­вий про­ект за­ко­ну про ме­ди­чне стра­ху­ва­ння, пі­дго­то­вле­ний фа­хі­вця­ми МОЗ спіль­но з ек­спе­рта­ми. Ви ли­ше вслу­хай­те­ся — за­галь­но­де­ржа­вне ме­ди­чне стра­ху­ва­ння!
— Зву­чить як му­зи­ка. І мо­тив, зда­єть­ся, знай­омий.
— Ця «му­зи­ка» вже по­да­на до Ка­бі­не­ту мі­ніс­трів. Ок­рім на­шо­го за­ко­но­про­ек­ту, на­скіль­ки ме­ні ві­до­мо, там є ще три ін­ших, де­які з них пе­ре­дба­ча­ють стра­ху­ва­ння на ос­но­ві при­ва­тних стра­хо­вих ко­мпа­ній. При­ва­тна стра­хо­ва ме­ди­ци­на, зві­сно, має пра­во на жи­ття, але ми по­ви­нні ро­би­ти за­галь­но­де­ржа­вне ме­ди­чне стра­ху­ва­ння, щоб за­хи­сти­ти со­ці­аль­но ура­зли­ві верс­тви на­се­ле­ння, щоб їм на­да­ва­вся га­ра­нто­ва­ний об­сяг ме­ди­чних по­слуг. За бо­ртом ме­ди­чної до­по­мо­ги не по­ви­нен за­ли­ши­ти­ся ні­хто. Це має га­ра­нту­ва­ти де­ржа­ва.
На цій по­зи­ції я стою і як де­ржа­вний чи­но­вник, і як лі­кар, який усе жи­ття ві­ддав ме­ди­ци­ні.

Оль­га СКРИ­ПНИК.
(«Дзе­рка­ло ти­жня», № 25 (805)
за 3—9 ли­пня 2010 р.).

[Pilulkin]

C повышением зарплат уже дождались. При учете что все бегут из медицины и она разваливается - заявляют об обязательствах не повышать зарплату бюджетникам на 2011 год ! То Юля обещала - дождались , теперь другая обещалка по ушам ездит .

[AndreyN]

[Pilulkin]

Ха , деньги то есть. Если им нужны работоспособные люди , а не инвалиды-пенсионеры , то государство будет думать о здравоохранении , а не крохи кидать с барского стола .

[AndreyN]